Велике серце прикарпатки: або історія про те, як жікнка прихистила в себе понад 70 незрячих людей

Жителька села Грабовець Івано-Франківського району Стефанія Капущак від початку великої війни прихистила вдома понад 70 незрячих переселенців. Зараз у жінки мешкають 15 людей, двоє з них — онкохворі.

«Наш фонд ми заснували у 2016 році, хоч я мріяла про це, звісно, раніше, — розповідає Стефанія. — Разом з Місією „Служіння незрячим“ опікуюсь хворими людьми. Тут, на батьківському обійсті, яке я отримала у спадок, а нас в сім’ї було семеро, вирішила дати прихисток цим хворим людям. Спочатку ми робили для них літні табори: забирали по 15−20 осіб з УТОСів, привозили сюди, проводили для них екскурсії, люди багато спілкувалися між собою і навіть згодом одружувалися. Паралельно разом з чоловіком Іваном ми облаштували батьківську хату, поруч збудували мансардне житло».

У перші два-три тижні війни Стефанії було дуже непросто. Але українці – сильні люди. Багато допомагали продуктами жителі с. Грабовець, приїжджав (і, звісно, не з порожніми руками) очільник громади Ростислав Заремба, Стефанії допомагали друзі та волонтери. Постійно в курсі всіх справ цієї великої родини староста села Марія Мороз. Тож з часом все налагодилося. Дехто з незрячих вже повернувся до своїх рідних домівок — ті, які мешкають у Житомирській, Чернігівській, Київській областях.

Нині тут залишилися переважно люди, яким немає куди їхати. Як, приміром, 26-річний Едуард з окупованого Троїцького, у якого з рідних лише мама, до того ж психічно хвора, і нині перебуває у Тернопільському психоневрологічному пансіонаті. Подружжя Ігор та Євдокія — з Мелітополя, чи їхнє житло ще вціліле наразі не знають. 68-річна Валентина до війни жила у Лимані, тож зимувати, швидше за все, їх доведеться на Прикарпатті. Не має куди повертатися і Ігор, адже його рідний Бердянськ захоплений рашистами. Всі вони надзвичайно зворушені щирою і теплою атмосферою, в яку потрапили, кажуть, що почуваються, наче вдома. Хоча до справжнього, рідного дому все-таки хочеться повернутися якнайшвидше.

Живуть переселенці і в будинку, де мешкає Стефанія з родиною, і в сусідньому, який зведений на її обійсті.

Сніданки, обіди та вечері для переселенців готує переважно Стефанія зі своєю дочкою Ольгою, яка переїхала на період війни до матері разом зі своєю сім’єю.

Постало питання: хто буде допомагати мамі. Я, сестра і мій чоловік — все, тому тут і залишилася. Я готую їсти, прибираю, перу, мию”, — пояснює донька Стефанії Ольга Куртяник.

Продуктами та грошима допомагають небайдужі, сільська рада та благодійний фонд: “Місія служіння незрячим в Україні”. Не шкодують господарі й власні запаси, розповідає Стефанія.

Поки жінки пораються на кухні, чоловіки працюють на подвір’ї, адже добудова будинку триває. Найбільше зараз потребують генераторів, адже електроенергію часто вимикають. Також — ліки, бо у більшості переселенців втрата зору є супутнім захворюванням.

Твій світ з посиланням на Інтернет джерела