Та люди мали душі золоті.
Колись були будинки із багнюки,
Та люди мали душі золоті.
Місили глину і солому руки,
А ноги босі бігли по сльотІ.
І хліб пекли тоді не хлібопічки,
А кашу затирали з конопель.
Білизну прати несли лиш до річки
І свиточку носили не “шанель”.
Раділи всім селом, пісень співали,
Джмелі гуділи навесні в саду,
А душу зашироко відкривали,
І руку подавали у біду.
Хоч борошно було тоді засіре,
Ділили навпіл хліб чи коровай…
І люди у ту пору знали міру:
У одязі, в обмеженнях, в словах…
Хай дах мостили з жовтої соломи,
Віконця майстрували замалі,
Та затишно було у тому домі,
Де каганець палили на столі.
Спливає час, іде вперед наука
І люди вже, ну зовсім не прості…
У душах зустрічається багнюка,
Хоч і будинки зараз золоті…
Не в золоті ціна і не в каратах,
І не у тім, яку ти маєш кров.
Яка би не була у тебе хата,
В душі повинна правити любов!