Прикарпатці на війні: як медсестра з Франківська береже хлопців на передовій

Оксана Любінець – операційна медсестра відділення травматології та ортопедії. З перших днів повномасштабного вторгнення прийняла рішення добровільно мобілізуватися, щоб “бути там, де більше потрібна”. Жоден з поранених, яким вона опікувалася, не став “двохсотим”.

Жінка працювала 13 років операційною сестрою в обласній дитячій лікарні. З 24 лютого допомагала готувати їжу для бійців із 75 батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони. А вже 3 березня вона відправилася на фронт. Вдома вона залишила 8-річну доньку та сина, якому не було й трьох років. До слова, чоловік Оксани теж військовослубовець.

Оксана Любінець потрапила на Запорізький напрямок. Пригадує, спочатку служила на другій лінії, де медики навчалися, тренувалися та збирали аптечки. Приблизно за три тижні їх перекинули на “нуль”. Оксана розповідає: перший день на передовій був спокійним. Однак перших поранених було одразу п’ятеро. Як старший бойовий медик, жінка надавала першу медичну допомогу і доправляла бійців до “стабілізаційного центру”.

Жінка не любить, коли їй ставлять питання: як там? Відповідає небагатослівно. Все робила разом з бійцями: спала, як і вони, в окопах, разом готували, разом ходили на позиції. Дискримінації з боку чоловіків не було, пригадує Оксана, однак на рівних до неї почали ставитися після того, як вона відмовилася спати на дивані під час одного з перебазувань батальйону.

Через чотири місяці служби медсестра поверулася додому через сімейні обставини. Каже, найбільшим стимулом для боротьби є діти.

Поїхати на передову зараз Оксана не може. Адже на фронті перебуває її чоловік. У подружжя є домовленість, що одночасно на передову вони не йдуть.

– Як виглядає твій звичний день на передовій?

– Всі дні різні, бо ми на передовій. Тут поняття спокою досить відносне. Бойовий медик повинен бути напоготові до виходу у будь-який час. Серед моїх обов’язків – контроль здоров’я особового складу, забезпечення ліками, консультації бійців, ведення документації та навчання бойових медиків.

– Навчаєте захисників надавати домедичну допомогу собі і побратимам?

– Так, проводяться інструктажі по тактичній медицині. Кожен боєць знає та вміє накласти правильно турнікет, затампонувати рану. Також вміють правильно заховати пораненого у безпечне місце. Це важливо, бо час, за який потрібно накласти турнікет, мінімальний, а через масивні кровотечі високий ризик смерті.

– Загалом змінилося ставлення до твого “мирного” оточення?

– Змінилося багато чого. У мене багато людей, які називали себе моїми близькими друзями, десь поділися. Багато людей не розуміли, чого я пішла, критикували – бо залишила маленьких дітей. Та я не дивуюся, увагу на це не звертаю. Казала, що так звана природня фільтрація відбулася. Справжні друзі залишилися. Я вже знаю, що коли я повернуся, моє життя зміниться.

– Чи тобі доводилось вже рятувати хлопців під кулями? 

– Слава Богу, не доводилося. Завжди своїм хлопцям кажу: робіть так, щоб я не мала своєї прямої роботи біля вас. Бо коли бойовий медик на війні не має роботи – це щасливий бойовий медик.

– Як рятуєшся від похмурих думок?

– Я стараюся не думати про погане взагалі. Завжди звертаюся до Бога, щоб допоміг вийти з тієї чи іншої ситуації. Інколи співаю. Часто під час обстрілів, щоб не слухати ворожу канонаду, ми розказували цікаві історії, анекдоти. Це допомагає усміхатись та бути на позитиві, інколи крізь сльози. Дуже важлива взаємопідтримка. Всі один за одного, адже воюємо за одне спільне – вільну Україну.

– Поки хтось ризикує життям на передовій, дехто у тилу розважається і хизується цим у соцмережах. Що про це думаєш?

– Не можуть воювати всі. Для цього є спеціально навчені люди, котрі воюють. Є люди, які допомагають з тилу. Це волонтери, звичайні люди. Є люди, які моляться. Це дуже важливо. А є люди, які думають, що війна десь збоку і вона їх не стосується. Мене дратує лицемірство. Багато людей роблять вигляд, які вони стурбовані, хвилюються, переживають, а паралельно у соцмережах викладають фотографії своїх розваг.Люди мають жити дальше. Так є: мусить хтось працювати, забезпечувати економіку і тил. Не означає, що вони мають сумувати, бо хтось на війні. Але грандіозних отих гулянь я не підтримую, бо кожного дня гинуть бійці, кожного дня мами ховають своїх синів, дочок, чоловіки дружин, дружини чоловіків. Я вважаю, що всі ці розваги на показ є недоцільними. 

Твій світ з посиланням на Інтернет джерела