ПІВОНІЯ
Баба Мотря ледь не плаче – вночі хтось зрізав у дворі півонію. Білу. Такої ні в кого на кутку не було.
-Жодної квітки на залишили іроди, – бідкається баба. – А там же багато пуп’янків було багацько, ще цвів би довго.
Тому кущу півоній років та років. Ще Мотрина мати розповідала, що колись виміняла хустку на картоплю, щоб було чим дотягнути до нового врожаю. Хустка була гарна, вся в білих квітках на світло-зеленому полі. Тією хусткою Мотриній матері під час вінчання священник руки зв’язував у церкві. Берегла ту хустку, одягала разів зо два, раз як дитя хрестила своє, а вдруге вже й не пам’ятала коли. Чи то як Гапка Омелькова заміж ішла, чи як Олена Костюкова померла…
Так от виміняла Мотрина мати ту весільну хустку на картоплю. Шкодувала дуже, але пару картоплин на суп щодня мала. І пах той суп картоплею смачно-смачно, а юшка аж густа від крохмалю, що виділявся з дорідних картоплин. Це не голий суп з кропиви та кульбаб, а смачнющий і поживний!
Ото брала щодня картоплю з мішечка, і щодня про хустку згадувала. Зітхне тяжко. Та й до плити, варити немудру їжу. А одного разу взяла картоплину, а вона якась не така. Придивилася, а то корінчик розтовстілий, певно, старий уже. І рожева цяточка паростка на кінчику ледь видніється.
Посадила того корінця півонії Мотрина мати. Проріс. Наступного року окріп, розпушився кущ. А вже на третій рік викинув три квітки. Білі, з рожевою серединкою. Майже такі, як були на тій хустці, що мусила обміняти на картоплю.
Мотрина мати називала це даром Божим. Знаком, що вчинила правильно, позбавившись вінчальної хустки. Бо їжа для родини головне. Хоч хустку ту забути так і не змогла.
Як не могла пояснити, де взявся той корінчик півонії серед картоплі. І як він прийнявся, проріс, бо ж зазвичай півонію на зиму не викопують, розсаджують в серпні.
Той кущ розрісся з роками величезний. Його оберігали особливо. Бо ж Мотря знала його історію, він для неї був як мамина вінчальна хустка. Рідний, дорогий. Ото подивиться на білі квіти, і наче маму бачить. Молоду і гарну, в великій кашеміровій хустці з білими квітами на зеленому полі.
А вдихне запах півоній і наче обняла маму, припала щокою до її щоки, відчула запах її волосся… І щаслива була Мотря від того запаху, як тоді в дитинстві, коли малою їла картопляний суп. А мама дивилася на неї, малу, щасливо, усміхалася, а очі в неї були мокрі, аж блищали, так гарно, що мала аж зачаровувалася тими митями!
З роками Мотря ще сентиментальнішою ставала. Щоранку ходила до того куща, ніби вітати. Ото нахилиться, мов вклониться кущу, вдихне аромату, і як силу якусь в себе всмокче з тим запахом. Вже й голова не болить, і робити щось хочеться своїми натрудженими руками з покрученими суставами.
Та цього ранку замість оберемка білих квіток поміж зеленого листя на неї чекало якесь чорно-зелене місиво. Вчора пройшов дощ, тож в мокру землю було втоптано чимало зелених листків, інші сиротливо стояли поруч, наче розгублено озираючись по боках – де , ну де квіти?
Де квіти? – цікавило Мотрю не дуже. Бо ж на кущі їх немає , і на буде вже… Добре, що хоч коріння залишили, наступного року зацвіте, – заспокоювала себе Мотря.
– То видно хтось із школярів зірвав, це ж у них екзамени. Мабуть, вчителю подарувати вирішили, щоб двійки не поставив, – це вже сусідка Клава тут як тут, заспокоює.
-От чи посадило воно в своєму житті хоч рослину? – бідкалася Мотря. Отак потоптати, потрощити живе могла лише безжальна людина.
-От анцихристи, не бояться ні гріха, нічого, – продовжувала сусідка.
Вона прийшла до Мотрі попросити яєць. Внуки з міста приїхали, то хоче передати. А своїх малувато, дві квочки цього тижня підсипала. Тож майже всі яйця туди пішли.
Мотря подрала яйця, сполохнувши в курнику свою зозулясту. Мабуть, скоро заквокче, бо щось коло сідала крутиться.
– Моя зозуляста тоже, мабуть, заквокче не сьогодні завтра. Тож пару десятків залишу, а то віддам, – Мотря винесла з сіней корзинку з яйцями.
Клава наставила фартуха, зробивши з цього кульок. Мотря поділилася курячим добром, наклавши десятків зо три чималих яєць. І Клава почимчикувала додому з повною пеленою, через хвіртку, бо городами, як ходила зазвичай, було мокро.
Мотря посиділа на лавці, подивилася на зозулясту, що щось там вигрібала посеред двору. Он знайшла якусь поживу, та клюнула не одразу. Оглянулася на боки і лише потім схопила клювом того черв’ячка чи мошкарину – Мотрі не видно було з лавки.
– Та ні, ще пару днів не заквокче. А там кури нанесуть яєць. А внуки Клавині хай з’їдять домашніх, справжніх, – вирішила Мотря.
Піднялася, взяла відкладені два десятки яєць. Та і пішла городом до Клави. В калошах, пройду якось, вирішила.
Прийшла вчасно. Клавині внуки закінчували завантажувати сумки до машини. Побачивши здаля Мотрю, якось дивно поспішили сісти в машину. Дивно. Зазвичай віталися, обіймалися навіть.
– Клаво, ось ще яєць принесла, хай діточки їдя… – Мотря завмерла на півслові.
Поруч з дверцятами авто лежала купка білих пелюсток. Півонії. Якої на кутку точно ні в кого не було….
Автор: Дуня Галушкіна 
