Історія жінки, яка вже пережила одну війну,а тепер живе у іншій війні і ділиться спогадами: “де Німецькі окупанти вбили мого батька, російські – онука”.
Марія Іванівна Федоренко – мати-героїня із села Майори. Жінці 88 років. На прикладі своєї родини вона знає, що таке втрачати рідних на війні. Друга Світова забрала у неї батька
А РОСІЙСЬКО -УКРАЇНСЬКА обірвала життя її онука.
Хлопець загинув у 2014-му в бою поблизу Донецького аеропорту. Дві війни катком пройшлися по її долі. Найбільше у своєму житті Марія Іванівна боялася, що історія може повторитися, але ніколи не могла подумати, що війну і смерть принесуть нащадки тих, з ким пліч-о-пліч воював її батько, з ким наближав мир та віддав життя у боротьбі з нацизмом. Жінка ділиться спогадами про своє життя в окупації, розказує, що пам’ятає про німецьких солдатів, голод і ті роки.
Усе своє свідоме життя Марія Іванівна прожила в Майорах. Але народилася та виросла на Миколаївщині. Символічно, що сьогодні саме ця земля стримує ворога на шляху до Одеси.
День, коли німці зайшли у село, жінка пам’ятає, як учора. Батько – Іван Петрович, був на роботі, мама готувала обід. Марія Іванівна разом з сестрою та братом допомагали їй накривати на стіл.
– Мама напекла хліба, насмажила повен казан м’яса, ми тільки збиралися їсти, як у хату зайшов чоловік у воєнній формі і наказав, щоб ми виходили. Надворі побачили багато військових. Це були німці. Вони заселялися до нас у літню кухню. Всіх місцевих чоловіків гнали у коровник. Так ми зрозуміли, що наш батько також у полоні, і його можуть вбити.
Мати Марії Іванівни зібрала велику торбу з харчами та пішла визволяти свого чоловіка. Німці прийшли у село голодними, згрібали все по людських хатах. Обміняли і батька героїні, який, опинившись на волі, одразу пішов на фронт. Більше родина його не бачила.
Згадуючи німців, жінка говорить, що окупанти особливою добротою до місцевих не відзначалися. Але навіть серед ворогів були ті, хто не втратив людяності. Марія Іванівна розказує, як один з німецьких солдатів, який жив у них в хаті, зберіг їй життя.
– Я хотіла сховати наших курей, щоб врятувати сім’ю від голоду. Це побачили німці, дуже розлютилися, хотіли вбити. Але солдат, якому наказали це зробити, пожалів мене.
Порівнюючи дії сучасних росіян із нацистами, Марія Іванівна говорить, що село так не обстрілювали, як зараз росіяни обстрілюють українські міста та села. Принаймні, їхнє.
– Лише відступаючи, спалили все зерно, щоб не дісталося нашим солдатам. Добре, що хоч нас живими залишили, а могли б випалити дотла, як робили це з іншими селами та людьми.
Після війни Марія Іванівна вийшла заміж, переїхала з чоловіком у Майори, працювала на фермі. Тут народилися десятеро їх дітей. У 1972 році жінка була удостоєна звання “Мати-героїня”
Працювати жінка почала рано, допомагала мамі в полі. Зранку йшла до школи, після – на гектари. Трудилися тяжко, але діватися було нікуди.
Про смерть батька родина Марії Іванівни дізналася вже після перемоги. Мамі прийшла похоронка.
– Тато пройшов усю війну, у 45-му отримав поранення та помер у госпіталі в Будапешті. Там і був похований. Разом з листом мамі прислали посилку: 5 метрів шотландки, стільки ж цукру і капронові панчохи. Мама, чомусь, тоді вирішила, що посилку вислали лікарі. Не знаю, звідки вона це взяла, мабуть, так сама собі надумала.
Поїхати на могилу до чоловіка у матері Марії Іванівни не було можливості. Мама залишилась одна з трьома дітьми. Повсюди голод, розруха. Ледве виживали.
Жінка щороку 9-го травня вшановує усіх, хто наближав День Перемоги, відстоював мир тоді і тих, хто робить це сьогодні, починаючи з 2014 року
– Я з дитинства розповідала своїм дітям та онукам, як це – пережити голод та війну. Робила це не для того, щоб їх залякати. А щоб вони вчилися цінувати те, що мають – їжу, мирне небо, можливість жити і трудитися. Боялася дуже, щоб діти не виросли білоручками, щоб цуралися фізичної і тяжкої роботи. Бо якщо війна – не виживуть. Ніхто не вірив, що це може повторитися. Бачите, як помилялися.
“Ніколи знову” – знову повторилося
Війна нагадала Марії Іванівні про себе у 2014-му. Коли росія вторглася на територію України, анексувала Крим, розпочала війну на Донбасі. Тоді онук Євген напередодні якраз демобілізувався зі строкової служби. Влітку 2014-го був знову мобілізований, воював у складі 28-ї окремої механізованої бригади.
Хлопець загинув 8 листопада 2014-го у бою поблизу Донецького аеропорту — під час розвідки біля селища Невельське Ясинуватського району. Під час рейду на захоплену терористами територію розвідувальна група наштовхнулася на засаду, було прийнято рішення йти на прорив. В бою разом з Євгеном загинув ще один солдат, троє отримали поранення.
Указом Президента України за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Євген Атюков був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Марія Іванівна згадує, що онук пішов воювати не вагаючись. Казав, що давав присягу захищати Україну і не зміг їй зрадити. А ще боявся, що війна прийде до Одещини. А тут троє найрідніших його людей: матір, бабуся та молодша сестра. За них та свою Батьківщину він і віддав життя.
– Женя був хорошим хлопцем, відважним. Гостро відчував несправедливість, через те і не зміг стояти осторонь, коли над країною нависла загроза. Показав, що можна бути патріотом не на словах, а на діях. От такою він був людиною.
Онук Євген останній земний прихисток знайшов у селі Майори
Марія Іванівна зізнається, що рани Другої Світової давно загоїлися, а от цієї – вже ніколи.
– Хіба це можна забути і пробачити? Звірства, скалічені долі.