І щоб там не було, Сокіл врятує: історія лікаря, що бореться за життя “трьохсотих”.

Олександр Соколюк – командир евакуаційної групи 93 бригади – один із тих, хто мчить на передову, коли надходить повідомлення про «трьохсотих».

Двічі “старлей” вдруге у війську

У 2015-му Олександра Соколюка – травматолога з Івано-Франківська – вперше мобілізували до ЗСУ, і він рік відслужив у 93-й бригаді, яка тоді тримала оборону біля Донецького летовища. 24 лютого 2022-го, коли Росія розв’язала проти України вже повномасштабну війну, Сокіл вирішив, що в білому халатику й в білих капцях ще колись попрацює в цивільному житті, а нині ж має повернутися в рідну бригаду:

“Допомагати хлопцям на передку не залишати цю грішну землю, зберегти їм максимально життя”. “Я прийшов в армію вперше старшим лейтенантом, – розповідає зі сміхом Сокіл. – І мені в кінці грудня… знову присвоїли “старлея”, а потім уже дали звання капітана”.

Тоді Соколюк був медиком, зараз теж прийшов як командир евакуаційної медичної групи, в якій лікар, фельдшер та водій. Від того, як ці троє спрацюються, наскільки порозуміються, залежить життя поранених, яких виїжджають рятувати. В імпровізованій спортзалі стоїть величезний, напханий ліками ти різними медичними “ґаджетами” наплічник фельдшера Євгена. Водій Валентин чекає у дворі. У цивільному житті він керував слюсарями на заводі феросплавів у Нікополі. І поки чоловік рятує поранених на Донеччині, його рідне місто – так само “гаряча точка” через постійні артилерійські обстріли від росіян. “Найкращий!” – каже про водія Сокіл. Для передової не суттєво, який лікар командує евакогрупою – травматолог, хірург чи гінеколог. Будь-який лікар надасть необхідну першу допомогу. Вкрай важливо, щоб у найближчих до лінії фронту шпиталях вистачало нейрохірургів. Тоді у військових із важкими черепно-мозковими травмами значно більше шансів отримати допомогу вчасно та сподіватися на краще відновлення в майбутньому, пояснює Соколюк.

– Вузьких фахівців, на відміну від травматологів чи хірургів, мало, і вони повинні працювати в комфортних умовах та з доступом до всіх потрібних інструментів, – вважає Олександр.

Перед тим, як зайти на Бахмутський напрямок, “холодноярці” п’ять місяців воювали на Ізюмському, в Харківській області. Як каже Сокіл, там інтенсивність бомбардувань була меншою. Він розповідає про випадок, який стався з іншою евакогрупою, що працювала з ними на Харківщині. Їхали в село Дмитрівка, яке згодом вщент знищили окупанти. Група медеваку потрапила на російську ДРГ. Наші дивом вижили. По них стріляли з РПГ, з кулемета. Водієві та лікарю кулеметні кулі поранили ноги. Слава Богу, що основний удар на себе взяла машина.

– Я їм дав тиждень відпочинку, щоб вони відійшли від цього стресу. А потім, на наступних виїздах, побачив, що вони вже не зовсім готові до такої роботи. Не кожен зможе цей стрес пережити. Водій боявся кожного вибуху. Натомість зараз цей лікар працює в стабпункті, він знайшов себе, керує тут евакуацією, – пояснює Соколюк.

“Велике щастя, коли білий день, – ти ще бачиш вени”

З досвіду капітана Соколюка, 2015-й і 2022-й кардинально відрізняються за наданням допомоги пораненим комбатантам.

– Просте поняття: поранило товариша – “перекрий кран”. У 2015 році люди ще цього не розуміли. А зараз ставлять і по два, і по три турнікети, навіть якщо рана невелика. Потім у пораненого болять руки-ноги, але це не страшно. Ми вже потім попускаємо турнікети, якщо немає значної кровотечі, – розповідає лікар про роль турнікетів.

Сокіл пригадує “найсвіжіший” складний випадок. Їх викликали на евакуацію військового, до якого в бліндаж влучила міна. Як наслідок – дірка в області лопатки завбільшки з долоню.

– Там видно було легені, поламані ребра. Уявіть: його несуть через поле, я під’їхати далі не можу, бо машину можуть “заптурити”. Бачу, як хлопці стомлюються. Це тільки так здається, що вчотирьох одного запросто нести… Біля машини в полі ми його бігом роздягнули, бо з-під нього калюжа крові тече. Ми бігом те закрили спеціальними пов’язками. В одну руку – вена (крапельниця – “Н”), в другу руку… І це велике щастя, коли білий день, – ти ще бачиш, хоч і вени поспадались. Ми лили в нього різні розчини, гормони йому давали. За 3-5 хвилин літр влили в нього, – розповідає Олександр.

Лікар пояснює: у цивільній медицині за такий короткий термін ніхто так розчини не ллє. Але в цивільній медицині і такі складі складні випадки – рідкість. Та й допомогу надають не в полі під обстрілами.

– Поранений був при свідомості, але на межі з несвідомістю. Уже в дорозі почав трохи скаржитись, що йому болить. А коли йому ще в стабілізаційному пункті надали допомогу та відправляли далі, він уже був стабільний. Непростий, як для пацієнта, але і не вкрай тяжкий, – описує Сокіл порятунок солдата.Днями теж був складний випадок: бійцеві майже відірвало гомілку, розірвало підколінну артерію. Медики зробили куксу артерії, ногу зафіксували до шини, пацієнта відправили далі.

Так Олександр пояснює, що таке в їхньому ланцюжку стабілізаційний пункт: “Там уже є судинні хірурги, які ставлять шунти, відновлюють кровотік і дають шанс кінцівкам жити”.

Незламний Бахмут і досвід “розмінування” евакомобілем

– Бахмут вони (росіяни) просто “утюжать”. Останні дні важка артилерія лупить-лупить-лупить. Як так буде лупити, думаю, за місяць-півтора жодного цілого будинку не залишиться.

Їх заїло їхнє “его”. Вони думали, що візьмуть Бахмут у кінці серпня. Але й до кінця вересня не взяли, і до кінця жовтня. Вони всі сили сюди кидають, але поки тут стоїть 93-тя бригада, в них нічого не вийде. Якби тут була ще одна така бригада, як наша, а краще дві, можна було б зробити серйозний контрнаступ, – вважає Сокіл.

“Курортними” днями він називає ті, коли за добу в евакогрупи всього чотири виїзди. Та випадають і дні, коли не встигають ані поснідати, ані пообідати:

– Ти вранці встав, щось з’їв на один зуб, води ковтнув, щоб просто з сил не вибитися, і поїхав-поїхав. Перші два тижні, як зайшли, – це був просто жах! У нас було по 130 поранених удень. Їх не тільки я вивозив, звісно. Але уявіть, що тут робилося.

“Бах! Бах! Бааааах!” – слова чоловіка перебивають “приходи” артилерії.

– Це 152-й калібр десь за квартал, – пояснює Сокіл поточну “безпекову” ситуацію в Бахмуті. – Тихо тут не буває ніколи.

Група Олександра не раз потрапляла під обстріли. Важливо, каже, мати не тільки міцні нерви, а й знати, який перезаряд у танка, скільки секунд маєш у запасі, коли по тобі стріляють із гранатомета, миттю оцінити приблизну відстань влучань та розмір вирв від них, висоту “гриба” диму та землі.

– Тут потрібно мати голову на плечах. Авантюризм не проходить. Він закінчується або пораненням, або смертю, – каже керівник групи.

– Коли ми приїхали сюди і визначали з начальником медичного пункту точки евакуації із Соледара, поїхали на ті точки, то потрапили підткий шквальний мінометний обстріл, під яким я ще небув. Не знав, куди сховатися. Воно падало: Раз! Раз!Раз! – І я не міг зрозуміти, куди.

І це був сильний стрес, бо зі мною ще четверо людей, серед них жінка, і я не знаю, куди їх сховати. Жінка присіла під дерево, заціпеніла, її важко підняти. Я побачив гараж зі шлакоблоків, накритий бетонною плитою, і – не знаю, звідки сили взялися – закинув жінку у вікно. Хлопці теж забігли. І ми дуже довго чекали, поки цей “дощ” закінчиться.

Евакуаційний автомобіль, на якому група Сокола зараз вивозить поранених, – уже третій. Другий втратили, каже, за смішних обставин.

Тільки поміняли на авто колеса й поїхали зранку по загиблого.

– Рухалися в бік Бахмутського. А вночі орки зробили дистанційне мінування – ракета летить, від неї відлітають малі касети, які розкидають міни-“пелюстки”. А колеса в нас нові, класні. Їдемо з фельдшером Женею, і я чую: “Бу-бух!” Потім знову, і машину аж підняло.

“Що це?” – питає Женя. – “Напевно, колесо стрельнуло”.

Дивлюся й бачу, що через дно салону видно дорогу. Кажу: “Жека, ми наїхали на міну!” Вирішили виглянути, але обережно. Відкриваємо двері – а навколо все просто всіяне “пелюстками”! Ми покликали хлопців, ті приїхали на БМП, самі трохи постріляли з автоматів, хлопці потім поїздили “бехою”, воно повибухало. “Гуслю” на БМП “пелюстка” не розбиває.

Твій світ з посиланням на Інтернет джерела