Бійтеся, люди, своїх бажань
Бійтеся, люди, своїх бажань. Вони можуть збутись. Оце конкретно про наш випадок. Я гуглила як безболісно зломати собі ногу, шоб Юра тут лишився надовше. Я думала перестати пити свої таблетки, шоб мене просто поклали на дурку і Юру відпустили до дітей. Але це все було в оті хвилини слабості. В решті часу я сильно пишалась ним. Та й собою. Шо він не загинув, а я не чокнулась. І от хлопці вийшли з Бахмуту, я вже чула по Юриному голосі шо шось не так. Раніше стався випадок (я викладала відео з пацаном, якому вибило колінну чашечку і ранило осколками). Вони з Юрою були двоє в пікапі коли по них прилетіло. Саме інтересно, шо якби машина була стандартна ліворулька то все те саме сталось би з Юрою, а пасажир був би цілий. І от Юра тащить його в укриття, а всі стоять дивляться і бояться вийти допомогти. Аж якийсь хлопчина з іншої бригади наважився прийти на поміч. Юра потім довго на всіх кричав про те які вони боягузи. А на наступний день просто не міг говорити. Не від того шо захрип, просто не міг вимовити ні слова. Він мовчав кілька днів, потім почав потрохи вимовляти звуки. Ще за кілька днів він почав говорити дуже заїкаючись. Я бачила відчай в очах, коли він не міг сказати банальне «привіт» по відеозвязку. Він просто дивився на мене і плакав. Два слова «все нормально» він говорив секунд 20. За тим він приловчився шоб не заікатись – розмовляти повільно і затяжно. Врешті десь за тижні два все минуло. І він зрозумів найстрашнішу річ, якої боїться солдат-якшо зі мною шось станеться-мене ніхто не витягне. Я витягую всіх кого можу, а мене не витягне ніхто.
Ще розкажу вам про тих хто втомився від війни. Знаєте хто? Вони. Хлопці. До якої степені? До такої шо просто ставали посеред вулиці коли прильоти, широко розкидали руки і ноги, просто шоб отут на місці в нього прилетіло і нарешті стало легше. До такої шо коли були виходи від узкіх, хлопці ходили в розвалочку шоб вже прибило нахєр. Я не можу собі уявити стан людини, яка так робить.
Ви ж бачили пікап на якому він приїхав, правда? Так от, він їхав і просто відключився. І на швидкості злетів з дороги. Не заснув, не втикнув, а просто організм відключився. Очнувся на обочині розвалений.
Нам тільки тепер почне вилазити його героїзм. В мене сьогодні просто в клініці сталась істерика. Я не знаю як то все стягнути морально. Але мушу.
Я не впізнаю його очей. Там стільки болю і ненависті до всіх і всього навкруги, шо мене інколи беруть дрижаки, коли я бачу його погляд, коли його питають «ну шо там Бахмут». Всі хто не загинув-сцикуни. А хто загинув-недостатньо по геройськи це зробили. Цивільні взагалі ублюдки. Поголовно. Я розумію шо то все в нього пройде з часом, я розумію шо війна в нього в голові не назавжди. Психіатр сказала шо йому треба вертати себе звідти, бо він ше там. Вдома в нас розмови тільки про війну. Від ранку до ночі. Одне і те саме. Все шо я намагаюсь перевести в інше русло – присікається словами шо його ніхто ніколи не зможе зрозуміти і напевне йому би було краще якби він там вмер. І шо ми не переможемо ніколи, бо наші втрати це вже програш. Для мене кожна така фраза як відро льодяної води на голову. Я гублюсь і незнаю шо говорити. Я намагаюсь жартувати і посміхатись і навіть виходить. Проте всередині в мене просто пуста безодня.
Не ображайтесь на військових, які вам нахамили. Вони того не хотіли. Просто головою і душею вони досі там і їм дуже і дуже важко. І ми направду їх ніколи не зрозуміємо. Ми тут якісь донати збираємо, шось купуємо (так, це теж важливо) але ми перед ними всіма і кожним окремо в неоплатному боргу. Бо якби мені назвали ціну, за здорову психіку чоловіка-я би винесла все з хати і ше від сусідів накрала. Але ж ну «а шо правда він має сто тисяч»? Має, має. Аж незнаю шо з тим багатством робити.