Кожен на свожму фронті: історія священика із Тернопільщини
“Якою не була б доля – життя прекрасне!” Таке життєве кредо відомого в Україні й за її межами настоятеля храмів Успіння Пресвятої Богородиці (с. Шушківці) та святого архістратига Михаїла (с. Білозірка) УПЦ Київського Патріахату, що на Лановеччині протоієрея Олексія Філюка. Про священика, котрий не чекає на людей у храмі, а йде до храмів їхніх душ і їхніх світоглядів читайте сьогодні.
Отець Олексію Філюк – людина з відкритим серцем, безмежною вірою та сотнями друзів у рідному селі, всій Україні та в соцмережах. Парафіяни у церквах сіл Білозірка та Шушківці, що у Лановецькому районі, священика бачать не лише на службах у церкві. Олексій Філюк приходить до них часто, щоб просто поспілкуватись, поспівати та допомогти у буденних справах.
Мріяв стати священиком змалку
– Я малим був дуже непосидючий, але завжди знав, що буду Служити Богові. Це моє покликання. З десяти років я прислуговував у храмі, потім закінчив семінарію і повернувся служити в рідне село, – пригадує о.Олексій. – Для мене важливо донести людям істину, що життя дуже коротке і треба цінувати кожну мить, бути вдячним Богові за все, що маєш.
У моральну кризу сучасного суспільства священик не вірить. Каже, що у його церквах прихожан досить багато.
– Я люблю людей. Це творіння Боже. Гріх їх не любити, хоч інколи “каверзні” бувають, – говорить о.Олексій. – Кажу всім друзям: сипте до кави цукор – бо життя і так часом гірке. Хоча все, що не стається у нашому житті, робить нас міцнішими.
Служити людям – служити Богові
Громадська робота займає більшу частину життя священика. Як хто до цього не ставився б, отець Олексій переконаний: чинити добро ближнім означає служити Богові. На всі закиди щодо свого способу життя відповідає:
– Я люблю свою роботу і впевнений, що роблю правильно. Не стараюся догодити людям – годжу Богові через любов до людей. Ніколи нікому не стараюся нічого доводити, лише чиню добро і спонукаю до цього інших. Бо священик – найперше людина, але покликана Богом показувати людям дорогу до спасіння прикладом свого життя. Отець вважає, що церква має йти в ногу з часом, сіяти слово Боже не тільки в храмі, а й у школах.
Він багато часу приділяє спілкуванню з дітьми. Радіє, що вони чують, коли розмовляєш не з високих трибун чи амвонів, а як із друзями – в невимушеній атмосфері, відверто. Тому й започаткував зимову недільну школу. Бесідує з дітьми в теплій хаті за чаєм, аналізує з ними різні ситуації в контексті Заповідей Божих.
– Але я безсилий, коли вдома дітей вчать по-іншому, – ділиться наболілим. – Церква і життя християнина починаються із сім’ї. Діти знають Заповіді Божі, але важливо, аби за цими заповідями жили і їхні батьки. Я обов’язки священика виконую сумлінно, проте мені повинні допомагати сім’я і школа. Так само й учитель без підтримки сім’ї не навчить і не виховає дитину.
Допомога людям під час війни
Отче Олексію, як з’явилась у вас ідея покинуті сільські хати трохи полагодити та запропонувати людям у біді?
— Україна — це передовсім люди. У мене першого дня рашистського шаленства зародився задум: якщо десь розпочали воєнні дії, то ми можемо допомогти зберегти найважливіше — людське життя. Уже наступного дня з односельцями пік хліб і готувався до зустрічі переселенців. Люди стали їхати з Київщини, Луганщини та Донеччини.
— Власники цих обійсть були готові віддати їх на певний час?
— Доки внутрішньо переміщені особи ще не заселилися, я просив односельців, щоб вони довірили батьківське обійстя чи спадщину. Оскільки ми християни, кажемо про любов до ближнього, то коли, як не під час великої війни, ту любов проявити. Не приховуватиму: одні вагалися, інші — ні, дехто відмовився. Більшість поставилася з розумінням.
Скільки хат спершу могли прийняти людей?
— До десятка обійсть. Перші поселенці приїхали з Київщини. Вони мешкали в моєму будинку. Разом зі мною і двома синами нас було дванадцятеро. Потім односельці дізналися, що охочих значно більше. Я поїхав зустрічати молоду пару з Лисичанська. Чоловік наступного дня став на військовий облік у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Хату для подружжя підготували, прибрали. Три дні перед заїздом лисичанців у будинку топили піч, адже був початок березня. Мешкає ця подружня пара й нині, мають намір зимувати в селі. Допомогли продуктами, всім іншим.
— Покинута хата часто стоїть без ремонту, а може, навіть без дверей чи вікон. Треба було її полагодити, заготовити дрова, допомогти з іншими життєво необхідними речами. Хто цим займався?
— Обійстя, де ніхто не мешкав десятиліттями, певна річ, потребували чималих зусиль. Подекуди не можна було навіть зайти на подвір’я через зарості чагарників. Тож наводили лад. Багато робили для цього дружина сільського старости, я й мої двоє синів. Потім переселенці самі долучалися до облаштування хат. Але якщо сім’я не мала грошей, купував для неї за власні вапно, фарбу тощо.
— Хіба самого ремонту не було замало?
— У хатах не було гідної постелі. Треба було потурбуватися про матраци, подушки, ковдри, постільні комплекти — а це 85 штук. Допомагали односельці, однодумці в соцмережах, родичі, знайомі з-за кордону. Одне слово, майже з нічого зробили умови для життя.
— А зараз вам хтось допомагає?
— Продуктами нам допоміг «Карітас», Товариство Червоного Хреста дало кілька ковдр. Усе решту сам збирав.
— Покинута хата часто стоїть без ремонту, а може, навіть без дверей чи вікон. Треба було її полагодити, заготовити дрова, допомогти з іншими життєво необхідними речами. Хто цим займався?
— Обійстя, де ніхто не мешкав десятиліттями, певна річ, потребували чималих зусиль. Подекуди не можна було навіть зайти на подвір’я через зарості чагарників. Тож наводили лад. Багато робили для цього дружина сільського старости, я й мої двоє синів. Потім переселенці самі долучалися до облаштування хат. Але якщо сім’я не мала грошей, купував для неї за власні вапно, фарбу тощо.
— Хіба самого ремонту не було замало?
— У хатах не було гідної постелі. Треба було потурбуватися про матраци, подушки, ковдри, постільні комплекти — а це 85 штук. Допомагали односельці, однодумці в соцмережах, родичі, знайомі з-за кордону. Одне слово, майже з нічого зробили умови для життя.
— А зараз вам хтось допомагає?
— Продуктами нам допоміг «Карітас», Товариство Червоного Хреста дало кілька ковдр. Усе решту сам збирав.
— Що вас надихає на добрі справи?
— Україна — це передусім люди. Мій обов’язок — допомогти ближньому. Цього й Біблія навчає. Проповідую Святе Письмо, вчу людей, і це моє вчення зійшло б нанівець, якби не подавав прикладу.
“Моліться за мир та перемогу ЗСУ України в цій війні, пийте чай з улюбленої чашки, смакуйте морозиво, годуйте пташок, посміхайтеся перехожим, говоріть своїм половинкам, що кохаєте один одного, більше подорожуйте, насолоджуйтесь кожним прожитим моментом та колекціонуйте спогади, адже вони не закінчуються та не мають терміну дії. Бог вам в поміч!” – каже священик
Твій світ з посиланням на Інтеренет джерела