РІКА…

А ріка протікала від склепу, здавалось, до склепу…

В прибережних житах поховали полеглих майстрів.

Хтось колись побудує над ними собор або небо,

Прочитавши про те у рукописах їхніх вітрів,

Як за власним законом жили споконвіку племЕна,

І орали своє, і збирали своє сівачі,

Та ріка потекла аж темніша чомусь, як теменна,

І настало пів сонця у брудно кривавій парчі…

Пропадали степи і ліси, й простогони, й робітні,

І камІнь не було, щоб до них погострити мечі,

А світанки були, як ніколи, якісь несусвітні

І у засвіт пішли, проклинаючи світ, орачі…

І чорніла земля, і палали часів перевесла

І вкривалося все голомозим плачем немовлят,

І горіла ріка, й пломеніли за веслами весла,

І брели вояки берегами заплаканих втрат…

Ні… Не просто ішли, а криваво по росах і водах,

І до горла сягала тотемно теменна ріка,

А вони все ішли, не питали ні шляху, ні броду,

І Вітчизну убиту несли на зболілих руках…

І булО в їх очах і ненависті, й болю з любов’ю,

І шукали Вітчизні краплину насправді живої води,

Їм наснились князі. І шоломи з ворожою кров’ю…

І розправили плечі з пониклої туги хрести…

І поправили вої попруги, забрала і сідла,

Застогнала Вітчизна, оживши у них на руках,

І русел шукала собі до невбитого світла

Теменна від болю і вражої крові ріка…

15.05.22 джерело