Одного разу плакала в храмі жінка…..
“Одного разу плакала в храмі жінка: мати у неї вже зовсім з розуму вижила, під себе ходила, а потім по стінці малювала, як дитина. “Втомилася, – каже, – від неї, довела мене до сказу! І вже не знаю, як це у мене вийшло, але вдарила я її, отче, а в ніч вона у мене померла. Неначе спеціально все було підлаштовано”. Не хочу нікого засуджувати, доглядати за хворими родичами – це хрест.
І в той же час все, що Господь нам посилає, посилає для нашої ж користі. Адже нам треба так життя прожити, щоб на виході людиною стати. Життя – річ вкрай жорстока. З нього все більше йдуть здатність співпереживати, жертвувати чимось значним для себе. Ми занадто звикли до зручностей. Мені здається, коли прийде антихрист, йому буде достатньо відключити в будинках світло і воду, і ми на колінах до нього поповземо.
… Прийшов до однієї жінки, її старенька мама вже десять місяців лежала, зовсім впала в дитинство. Весь цей час її дочка кожен день після роботи бігла в дім матері прибирати, прати, годувати, підмивати, а потім додому – там сім’я. І так всі десять місяців без вихідних. Я запитав її: “А чому б тобі не здати матір у будинок престарілих? Здаси – і ніяких турбот”. “Ти що говориш, отченько, це ж моя мати, скільки часу вона за мною ходила, як же я її зараз зраджу?” Через кілька днів бабусі не стало. Пишу і згадую розмову з цією жінкою, її втомлені очі, натруджені руки з набряклими вузликами вен. Час минув, але до сих пір, коли згадую нашу зустріч, у мене не зникає бажання, що виникло тоді, – поклонитися і поцілувати ці руки”.
священик Олександр Д’яченко.