Сьогодні я хочу розповісти про звичай, який вразив мене колись до глибини душі, а тому маю нестримне бажання поділитися ним з вами!
Чи знали Ви, що у віддалених селах Рахівщини (це на Гуцулії), коли помирала людина, то біля її хати розпалювали ватру? Це повелося з давніх часів, коли ще не придумали телефонів, пейджерів та інших засобів зв’язку, і ватри у горах, як і трембіти, відігравали роль сповіщувачів про важливі події (наприклад: народження дитини, весілля чи похорон).
Отож, якщо людина помирала, то біля її хати розкладали багаття і кожен, хто йшов з нею прощатися приносив зі собою ні не квіти, не вінки з них, а дерев’яне поліно і кидав його у це вогнище біля входу. В такий спосіб одразу було видно чи доброю була людина при житті?! Чи любили її люди?! Бо чим більше знайомих, родичів, друзів, сусідів прийшло з нею попрощатися, тим більшим було останнє її багаття! Якщо ж людина прожила нікчемне життя, то і прощатися, з нею ніхто не приходив, а тому багаття швидко гасло.
Мені вбачалася в цьому велика народна мудрість і філосовія життя!!! Чим краща людина, тим більший вогонь розгорався, сповіщаючи про її відхід! Чим більший вогонь палав на горбі біля її хати, тим більше людей це бачило! Чим більше людей бачило, тим більше приходили до неї і тим більше полін приносили на останню її ватру! Чим більше полін приносили, тим більше і довше горіло багаття і тим більше та довше людей воно сповіщало! Одне породжує інше…
Окрім того, й досі по всій території України побутує звичай палити свічки біля тіла, яке проводжають в останню путь. А знаєте чому? Та тому, що у дохристиянський період нашої історій вважалося, що живий вогонь допомагає відділитися душі від тіла! Бо в деяких віруваннях у багатьох куточках світу є теорія, що цей процес є надзвичайно болючим і що при переході у інший світ, можливо, саме він є процесом очищення душі – чистилищем…
І знову велика життєва мудрість! Якщо людина була доброю, то більшим буде вогонь біля неї, а отже, легшим стане відліт душі у кращі світи…
Важко об’єктивно тлумачити такі традиції, живучи у християнському суспільстві, але знаю одне – я дуже люблю дивитися на палаючу ватру! Це видовище точно краще від споглядання повільної смерті зрізаної квітки…
Коли прийде мій час, цікаво було б глянути скільки людей прийде зі мною попрощатися і чи великою була б моя остання ватра?!-)))
Жаль, що у рідному Львові, втілити таку традицію достобіса важко!-)))
на початку 1990-х.
В той час ця традиція ще твердо побутувала у віддалених гірських селах Рахівщини.
Традиційно прошу відгукнутися чи Вам було цікаво. Це дає розуміння що саме готувати у подальших дописах.
Ну і, звичайно, якщо маєте свої історії про звичаї та традиції – діліться, будь ласка, у коментарях! Можливо, вони стануть поштовхом до наступних досліджень та розповідей.
Пізнаємо Україну разом!