ОСЬ ЯКЕ ВОНО РАДЯНСЬКЕ ЖИТТЯ
В радянському дитинстві, неправильно привітавшись із перехожим, можна було нарватись на серйозні неприємності. Бувало, чалапаєш собі помаленько зі школи, портфель по землі волочиш, милуєшся колгоспною буколікою, а тут якась бабця, спираючись на ціпок, на зустріч в кальошах шняпає. Ти чемненько так: «Добрий день, цьоцю!», але в цьоці чогось різко падає клямка і вона визвірюється: «А би тебе шляк трафив! Ну, а тебе тато з мамов не навчили шо тра‘ людьом казати, нє? «Славайсу!» тра’ казати!!! А ну кажи чий ти? Вже кажи?» Я, задихаючись від несправедливості й образи, відбігаю, про всяк випадок, на пару кроків і з безпечної відстані сміливо: «А Ви хто така шоби я Вам казов як я сє називаю, участковий? Пішли в сраку, бабо!» Стара від такої зухвалості ціпеніє, а потім:«А ти ж байструку! Чекай, чекай, я розкажу твоєму татови як ти зо старшими говориш!» Ухиляюсь від палюги, яку та відьмисько пожбурила в мене і, супроводжуваний прокльонами, втікаю геть, навмисно минаючи свою хату. Додому повертаюсь по Бечковій вулиці, через колгоспну ферму та городи аби, про всяк випадок, «замести сліди».
Через пару днів затискаючи в кулаку аж цілих пятдесят копійок – баба Михайліна розщедрилася – підскоком біжу за цукерками в магазин до Юзя Пенделюка. «Славйсу, Люба Андреєвна!», – ввічливо вітаюся я з пенсіонеркою, бувшою вчителькою математики, яка спершись на паркан, втикає на перехожих, на що вона судоржно, ніби її хтось вдарив під дих, вдихає повітря і, сплеснувши руками: «Миросю, ти ж ЖОВТЕНЯ!!! Хто тебе так навчив вітатися? Хто твоя вчителька?» «Марчучка Марія Михайлівна»,- ледь чутно бурмочу я. «Не Марчучка, а Марчук, от побачу Марію Михайлівну або Миколу Лєонтієвича і розкажу їм, що ти витворяєш!» Вся радість з мене моментально вивітрюється, мені вже не хочеться ніяких цукерків і я, понуривши голову, чвалаю додому. Десь зо тиждень кожного ранку чекаю коли мене витягне до дошки наша вчителька аби спсячити перед всім класом та смикаюсь від кожного стуку в двері – то певно за мною прийшли до директора в кабінет забрати на моралі.
«Ну і шо мені робити, як взнати як з ким вітатися?»,- ламав я собі голову. Ту дилему простим лайфхаком вирішила бабина колєжанка цьотка Ґенька Лівінська: «Як хтось в будний день йде в куфайці і кірзаках, то кажи їм «славайсу», а як в пальтови і мештах, то «добрий день». «А в літі?, – резонно спитав я, – «В літі ж ніхто в пальтах і куфайках не ходи!» «А в літі», – підняла палець розумниця тітка, – «як баба закручена в хустці то «славайсу» а як простоволоса і з причосков то «добрий день»! Взявши на озброєння ті поради я став золото, а не дитина, таке вже чемне, завжди сє вітає, а не пре як єнші дітиска, шо ні «славайсу», ні «серу мамі твої» не скажут!
автор: Myron Drapak
P. S. На світлині хлопчик із заходу України, 1934 р.
Авторкою фото є американська мандрівниця Луїза Арнер Бойд.