“Франція приємно вразила, але більше не поїду”…
Тетяна Черненко родом із Кременця, але останні 20 років разом з чоловіком і двома доньками проживає у Дніпрі. Коли почалось повномасштабне вторгнення, переїхала на місяць до батьків на малу батьківщину, а згодом евакуювалася у Францію. Там разом з молодшою донькою була 2,5 місяці, але зрештою повернулася в Дніпро, бо “вдома найкраще”.
Від великої європейської країни у неї залишились тільки найприємніші враження. Зараз Тетяна продовжує жити в Україні, однак якби довелось виїжджати знову, каже, у Францію більше не подалася б. Чому вона так вирішила? Чи означає це погіршення умов для евакуйованих з України? Кременець.City розповідає історію Тетяни, а також всі актуальні деталі евакуації у Францію.
Адаптувалися лише за два тижні
Наприкінці березня першою у Францію виїхала старша донька Тетяни – 19-річна Настя. “Вона дуже тривожна”, – каже жінка. З молодшою донькою, 9-річною Марією, жінка виїхала на два тижні пізніше. Спочатку вирушили у Польщу. Там поляки організовували поїздки у Францію, де українців безкоштовно у себе приймали французи.
“Сім’ї, в яких ми зупинялися, намагалися максимально опікати й допомогти усім, чим можуть. Люди співчували нам, зустрічали нас з розпростертими руками”, – каже жінка.
Тетяна з доньками у Франції під час перебування в евакуації (літо, 2022 рік)
Тетяна з молодшою донькою потрапила в сім’ю невеликого містечка Сент-Омер, муніципалітету в регіоні О-де-Франс, департамент Па-де-Кале з населенням менше як 15 тисяч людей. Французька сім’я була дуже уважною до них.
“Якщо заходила мова про війну, я бачила співчуття в їх очах. Відчувала, що вони теж дуже переживають”, – каже українка.
За словами Тетяни, спочатку було важко психологічно. Донька пішла до школи теж не відразу. Адаптація в новій країні, де живуть люди з іншим менталітетом, розмовляють незрозумілою для тебе мовою зайняла понад два тижні.
“Але з часом з господинею Домінікою ми навіть зблизились, хоч і спілкувалися між собою англійською. Я не знала французьку, а французи загалом не знають англійську. Зазвичай вони спілкуються тільки французькою. Але завдяки нашому спілкуванню пізніше англійською почав говорити і її чоловік”, – ділиться жінка.
З часом українці почали організовувати Дні подяки для французів: вечірки, шведський стіл, танці, дарували квіти. Все це поєднували з благодійними зборами на потреби Збройних сил України та евакуйованих українців.
Українські вечори у Франції
“З нами був хлопець з Бучі. Він мав небагато своїх речей з собою, але серед них був акордеон. На одному з благодійних вечорів він грав на ньому, щоб зібрати кошти на ЗСУ і потреби інших українців. Також наші зняли фільм вдячності французам”, – пригадує Тетяна.
Умови перебування
Українка розповідає, на початку війни виїжджали лише зі своїм паспортом. Дозвіл на тимчасовий прихисток допомогла оформити сім’я вже там, у Франції. Цей документ потрібно заповнити французькою і відправити електронкою.
“Через 2-3 тижні потрібно було їхати на особисту зустріч в посольство. Вони видавали документ і картку, на яку нараховували гроші. Також потрібно було реєструватися в Червоному Хресті для того, щоб додатково отримувати гуманітарну допомогу”, – розповідає жінка.
Тетяна отримувала 400 євро “на себе” і 125 євро – на доньку в місяць.
Крім того, можна було отримати безкоштовну психологічну чи медичну допомогу (ліки в аптеках видають за рецептом). Також багато допомагали місцеві волонтери. Вони намагалися забезпечити українців всім необхідним: від одягу до меблів.
На початку багато допомагав Червоний Хрест. За словами українки, вони давали “так багато продуктів, що можна було додатково не купувати”. Але з часом цю допомогу зменшили.
“Якщо ти вже живеш у Франції, ти зобов’язувався ходити на курси французької. Їх безкоштовно надавав Червоний Хрест, а також й інші волонтери. Пізніше там навіть стали доплачувати за навчання французької. Тобто створили максимально сприятливі умови для вивчення мови. Якщо хтось не дуже хотів вчити мову, господарі дивувалися – як це?” – розповідає Тетяна.
Жінка каже, українців, які не поспішали вчити французький, було вдосталь. Все пояснювалось тим, що на початку війни люди приїжджали з чітким переконанням за якийсь час повернуться додому, тож не бачили сенсу вчитися.
За вивчення мови українцям платили орієнтовно 500 євро в місяць. Люди мали відвідувати заняття по чотири рази на тиждень. Тривали вони 3-4 години. Зараз залежно від кількості годин навчання ця сума коливається в межах 200-750 євро
Тетяна розповідає, що з роботою у невеликому місті було “туго”. Пропонували в основному низькооплачувану некваліфіковану ручну працю. Але оскільки серед евакуйованих були переважно жінки з дітьми, яких часто не було на кого залишати, то на такі умови на той час мало хто зголошувався.
“Але якщо хтось мав можливість і хотів працювати, міг знайти роботу й з кращими умовами праці й з вищою оплатою”, – каже жінка.
На початку безкоштовним житлом забезпечували французькі сім’ї. Українцям Франція платила додаткові гроші до того часу, поки вони не отримають соціальне житло. Це орієнтовно 7 євро на одну людину. Тим, хто отримав соцжитло, соцвиплати зменшують. Соціальне житло – це повноцінна квартира з індивідуальними кухнею, душем і туалетом. Якщо не було меблів чи потрібен був ремонт, з цим допомагали волонтери.
Як змінились умови евакуації у Францію
З 1 квітня до 31 грудня 2022 року французьким родинам, у яких понад три місяці живуть українці, уряд Франції виплачує по 150 євро на місяць як компенсацію за “спонтанну щедрість”, яку вони проявили до українців на початку повномасштабної війни росії проти України.
Також евакуйовані з України через пів року перебування у Франції повинні поновити свій статус. Для цього потрібно подати низку документів:
- документ, який підтверджує громадянство та тимчасовий захист;
- свідоцтво про місце проживання;
- свідоцтво про зміну соціальної ситуації (наприклад, трудовий договір);
- документи для дітей.
Перереєстрація дозволить українцям:
- продовжувати отримувати соцвиплати,
- мати доступ до медицини і освіти,
- право на роботу.
Якщо евакуйовуватися, то “ближче до дому”
У Франції Тетяна познайомилась з іншими українцями, евакуйованими здебільшого з прифронтових міст країни, зокрема, Харкова, Дніпра й Миколаєва.
“Хоч французи до нас гарно ставилися, важко було звідти їхати і прощатися саме з нашими. Так є, що за кордоном зі своїми легше контакт знайти, ніж тут, коли ви в Україні. Бо там всі в однаковій ситуації й кожному не вистачає власне своїх. То ми за цей короткий час здружилися, не побоюся сказати – поріднилися з дівчатами там”, – ділиться Тетяна.
Українка мала можливість отримати соціальне житло, але відмовилась, оскільки вирішила повертатися додому.
“Якби знову сталося щось таке страшне, як у лютому, мені дійсно треба було б знову вивозити дітей. Але не у Францію, а кудись до дому ближче. Дуже важко розлучатися зі своїми. Це морально складно, коли ти виїжджаєш, а всі твої тут залишаються”, – зізнається Тетяна.