90-ті роковини голодомору: що треба знати про ті страшні часи?
Щорічно в четверту суботу листопада в Україні та світі вшановують пам’ять жертв Голодоморів. 2022 року це буде 26 листопада.
Голодомор, який влаштовувала радянська влада у 1932–1933 роках, Верховна Рада України визнала геноцидом українського народу у листопаді 2006 року. Пам’ять жертв голодоморів в Україні вшановують щороку в четверту суботу листопада. Напередодні президент України обговорював з прем’єром Великої Британії Ріші Сунаком питання визнання Британією Голодомору геноцидом, а у жовтні Володимир Зеленський на зустрічі з президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром у Києві просив посприяти тому, щоб Бундестаг визнав Голодомор геноцидом українського народу. Глава МЗС України Дмитро Кулеба закликав Нідерланди визнати Голодомор геноцидом українського народу.Тим часом підтримку напередодні 90-их роковин подій Голодомору Україна отримала від США, Ірландії, Молдови, Румунії та від Об’єднаного Перехідного Кабінету Білорусі.
Голодомор 1932–1933 років: що відомо
Кількість жертв Голодомору 1932–1933 років, за різними оцінками, коливається від 3 до 7 мільйонів осіб. Деякі дослідники називають й більші цифри. У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору від 2010 року вказано 3,9 мільйона. А все тому, що в Радянському Союзі намагалися будь-що приховати правду про геноцид українського народу. Через три десятиліття режим вдався до нових геноцидних практик проти українського народу. Офіційно Голодомор 1932-1933 років був визнаний геноцидом українського народу Верховною Радою України 2006 року. В той же час 16 країн світу визнали цей період винищенням української нації. Серед них: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, а також Ватикан як окрема держава. А ще вісім засудили його як акт винищення людства. Голодомор 1932-1933 року відбувався на всій території радянської України, а також на Кубані і Поволжі, де проживали українці в той час. Масовий голод був у Казахстані, на Південному Уралі і в Західному Сибіру. Найбільше українців, згідно з демографічними даними, загинули на території сучасних Київської, Харківської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської, Чернігівської, Вінницької, Житомирської, Одеської областей. На той час землі Волині, Галичини та Західного Поділля входили до складу Польщі, Буковини — до складу Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини. Тому голоду тут 1932-1933 року взагалі не було. 1932 року для України встановили нереальний до виконання план заготівлі хліба (356 млн пудів). Йшлося тоді про повну конфіскацію всіх запасів пшениці та іншого зерна. Також конфісковували харчі, майно, одяг. Забирали їх за невиконання наказу як штраф. Історик Станіслав Кульчинський вважає, що в Україні 1932 року було майже 25 тисяч колгоспів. І всім їм було висунуто нереальні плани заготівлі. Попри це 1500 із них ці плани змогли виконати. Вони під каральні санкції не потрапили. Тому на їхніх територіях не було такого смертельного голоду.Боржників заносили до так званих “чорних дошок”. В ті роки це означало смертний вирок. Адже таким населеним пунктам не завозили товари, їхнім жителям забороняли покидати межі селища, а все майно конфісковували. В серпні 1932 року з’явився так званий “Закон про 5 колосків”. Під приводом того, що розкуркулені селяни (ті, у яких забрали всі речі і їжу за штрафи) розкрадають вантажні поїзди, кооперативне та колгоспне майно. За такі порушення закону, який запропонував створити сам Сталін, передбачався розстріл, а за пом’якшувальних обставин могли ув’язнити на 10 років. Права амністії не існувало. В народі документ одразу прозвали “Законом про 5 колосків”, оскільки винним був кожен, хто взяв до рук хоча б кілька колосків пшениці поруч із колгоспним полем. Діяв він до 1947 року, але найбільше його застосовували саме 1932-1933 року.
Майже 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації. Але це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків, а низка країн, зокрема Росія, заперечують геноцид.
Географія голоду
Дослідники дискутують щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр. Деякі іноземні історики говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що більше половини з них були українцями.Український інститут демографії надав оцінку демографічних втрат внаслідок Голодомору у всьому СРСР та у колишніх республіках.Втрати через надсмертність в результаті голоду за той період в СРСР становили 8,7 млн осіб. Серед республік колишнього СРСР Україна посідає перше місце за абсолютними обсягами втрат через надсмертність, а Казахстан має найвищі показники втрат відносно чисельності населення.Українські вчені встановили, що відносні втрати через надсмертність в Україні у 1932-1934 роках у чотири рази вищі, ніж у Росії.Масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.Інститут демографії стверджує, що у Росії на регіони з найвищими втратами від голоду припадає 6% чисельності сільського населення та 1% території, тоді як в Україні – 41% населення та 34% території.Найвища інтенсивність втрат від голоду була у центральних лісостепових регіонах України, що не відігравали головної ролі у заготівлі зерна, а в Росії – у її ключових зернових регіонах.Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області.Інститут демографії оцінює втрати населення в українських регіонах від 20% до 10% від загальної кількості.Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.Дослідники відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.
Де не було Голодомору
За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства. На боржників, які потрапили на ці “чорні дошки” (на противагу до “червоних дощок” – списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.У роки голоду потрапляння села на “чорну дошку” означало вирок його жителям.Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.Система “чорних дошок”, окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані – територіях, де жило багато українців. Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.
Офіційне визнання
Саме слово “Голодомор” вперше з’явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про “труднощі з продовольством”, але не про голод.Із вуст партійного високопосадовця слово “Голодомор” вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.Коли про цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки “Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів”.
Закон “про п’ять колосків”
У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та “інші антисоціальні елементи” розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна. Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом’якшувальних обставин – 10 років ув’язнення. Засуджені не підлягали амністії. За каральним документом закріпилася народна назва “закон про п’ять колосків”, оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб. Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр
Натуральні штрафи
У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували все інше продовольство.Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом та способом збагачення представників радянської влади.Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м’ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: “У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали”. Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідала, що в селі досі пам’ятали людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.Спеціальні загони за допомогою металевих “щупів” обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти. У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: “Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навітаь одноосібник міцно тримаються”. На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.
Канібалізм
Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей. “Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: “Їсти власних дітей – це варварство”, – пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету. За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей. Доктор історичних наук Василь Марочко вказує, що у першій половині 1932 року були поодинокі факти людожерства, а у другій половині 1932-го і в 1933-му – це стало масовим явищем в усіх областях України, де лютував голод. “Зазвичай до людожерства найчастіше вдавалися жінки, можливо, щоб зберегти сім’ю, коли в жертву приносили меншу дитину, щоб вижили старші. Особливо це було у весняний період”, – розповідає пан Марочко. Часто жертвами канібалізму ставали безпритульні діти, які в пошуках їжі ходили селами. Також за ці роки з’їли кілька мільйонів собак і котів.
Переселення з росії
Після Голодомору до спустошених сіл спробували завезти селян з інших регіонів Радянського Союзу. Це передбачалось секретною постановою Ради народних комісарів СРСР “Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників” від 25 жовтня 1933 року.На їхнє переселення виділили 15 мільйонів 500 тисяч рублів. Згідно з архівними документами, до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали переселити колгоспників з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) – із Білорусі та росії. До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини відправили 109 ешелонів з переселенцями та їхнім майном, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області – 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької – 44 ешелони. З Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з людьми.Хоча науковці вказують, що левова частка переселенців не прижилась на новому місці. “Усе ж таки цифри про переселенців з Росії і Білорусі не дуже великі. Тисячі господарств у масштабі таких великих регіонів як Донбас і Слобожанщина – не надто вражаючі”, – вважає історик Станіслав Кульчицький. Він також розповів, що, згідно з дослідженнями Інституту історії НАН України, більше половини з тих, хто переселився з Росії на територію України у 1933-1934 роках, повернулися назад до Росії через погані умови у спустошених тоді селах.
Твій світ з посиланням на Інтернет джерела